Гімалаї як панацея. Володимир Хітріков

Виїжджаючи в Гімалаї приблизно в десятий раз, вже якось спокійно ставишся до багатьох речей. Все, що тебе тут оточує, дуже подобається і це чудово. Та й довго ти, насправді, без цього не можеш, але якось все це вже очікувано і не так гостро, як вперше.

У Непалі особливо гостро розумієш банальну істину – справа не в тому, що у горах дуже добре, просто в інших місцях набагато гірше. Тому, як в старому анекдоті про папугу, хоч опудалом, хоч тушкою, але туди. Ось таку безумовну любов до гір і намагаєшся передати людям, яких ти туди привіз.

Всі, хто летить в Непал з Києва, зазвичай проводить ніч в Еміратах. Як правило, без витівок, на килимках в проході або навіть під лавкою. Головне – потім жувальну гумку віддерти з усіх місць, куди вона прилипла. Коротше, пригоди починаються! Айленд пік чекає нас.

У Непалі дуже багато цікавого. Наприклад, мені здається, що ось технологія, яка може завдати непоправної шкоди нашому промальпу. І правда, навіщо мотузки, якщо є бамбук?

Або ось, як мені здається, дуже раціональні проекти переобладнання гаражу.

А яке ретельне ставлення до зберігання дрібниці. Приб'єш монетку, і її стає так шкода, що навіть зубний біль проходить.

Поселили нас в абсолютно фантастичному готелі, в номерах якого, на моє здивування, все нормально працювало. І взагалі, приймаюча фірма – Makalu Adventure, виявилася у всіх питаннях на висоті – рекомендую.

Щоправда, з пропозицією очолити міністерство туризму, непальці погарячкували. Крісло мені, звичайно, сподобалося, але навіщо мені навіть золота робота, якщо її треба працювати саме тоді, коли всі в гори йдуть. Ну, ні, з цим я визначився давно...

Загалом, наступного після прильоту ранку ми знову опинилися в аеропорту. Рейси затримувалися, у зв'язку з відсутністю видимості та декілька годин ми провели з надією – дуже схоже, кожен зі своєю. Особисто я, чесно кажучи, сподівався ще хоч день погуляти по Катманду.

Але не всім надіям судилося збутися, я голосно зойкнув, ми приземлилися в аеропорту Lukla. Не зрозуміло навіть, чого було ойкати – смуга чудова, свіжа розмітка, ухил для більш швидкого гальмування теж присутній.

Наш літак запізнився, тому в Phakding ми потрапили вже в темряві. При цьому на фото видно, що народ в групі дуже різний: для прикладу, частина народу батарейки не шкодує і ліхтарі не вимикає. Роман до електрики відноситься економно, а у Ярослава взагалі відчувається великий альпіністський досвід (2-й розряд) – він свій ліхтар відправив з портерами. З визначення,м в яку групу потрапляє Світлана, взагалі складно.  З одного боку, батарейки не шкодує, з іншого – в моєму ліхтарі, а свій також відправила з багажем.

Наступного дня вся група без особливих проблем піднялася в Namche Bazaar. Дивлячись на це селище, досить важко уявити, що до нього немає дороги. Лише пішохідна стежка. Тобто все, що там є, принесли люди або яки.

Мені здається, що навіть коні на це дивляться з великим подивом. Тим більше, що у них більш привілейоване становище, їх використовують в основному для транспортування хворих туристів.

Ось таким був Namche Bazaar в 1990 році. Досить багато всього змогли принести сюди непальці за останні 22 роки.

В Намче ми були два дні, для кращої акліматизації. А насправді, навіщо з хорошого місця швидко йти?

Такий перехід повинен був бути до Pangboche, але перевантажені портери піднялися в Thyangboche та довелося ставати на ночівлю раніше.

Володя спробував пройтися з завантаженим кошиком, в яких портери переносять вантажі. Загалом, він сказав, що міг би йти з ним довгі години. Але особливості фігури не дозволяють знайти правильний баланс і тому більше 20 метрів не виходить. А я дуже пошкодував, що не включив кошик в свій огляд рюкзаків. Особливо непогана 2кг палиця, на яку вони його спирають. Ну а думка про те, що в чому нести вантаж, взагалі не має значення для нас, дітей цивілізації, є доволі  крамольною.

Знімок на тлі Ама Даблама. У мене не вийшло зробити знімок символіки Red Point на вершині Айленд пік. Просто непальська громадськість в особі портерів, довідавшись, що ми збираємося винести символіку такої пристойної фірми, на вершину всього лише трекінгового піку...обурилася настільки, що цю символіку заховала. Але обіцяли повернути, як тільки ми організуємо експедицію на щось реально цікаве. Я навіть не знаю, що тепер робити... Ама Даблам, до речі, є однією з найкрасивіших вершин Гімалаїв і сюди є декілька цікавих маршрутів.

Щодня ми набирали потроху висоти і робили радіальні акліматизаційні виходи.

Так, потихеньку, ми дісталися до верхньої лоджії в Chukhung. Тут вже була висота 4730м і на обличчях хлопців з'явилася певна «млосність».

Але з іншого боку, перебування поряд з вічними цінностями допомогло деяким нашим друзям-бізнесменам правильно поставити акценти їх діяльності.

З Chukhung відкривався прекрасний вид на південну стіну Лхоцзе, яка за останні 20 років схоже стала трохи південніше.

Це знімок експедиції 1990 року, зараз снігу і льоду стало набагато менше. Ось тільки яки в цих місцях, як і раніше хороші:

Це схоже на те місце, де якам дійсно комфортно. І коли на вулиці (втім, де ж там хоч якісь вулиці) йде сніг, їм саме те.

З Chukhunga пройшовши повз стандартного базового табору, потім піднялися в висотний табір.

Цілком зрозуміло, що в цій експедиції ми використовували висотні намети Red Point. У нашому випадку це ILLUSION 2, в ній все як годиться: 2 тамбура, 4 стійки, неміряна кількість хитро влаштованих відтяжок та цілком демократична ціна (ех, чому я не торговий агент).

Ночувати в цьому таборі довелося дві ночі – а куди поспішати, якщо поспати щоразу виходить все краще і краще. Потім ми таки вийшли на сходження. Я зазвичай ночами люблю спати. І як на мене, такі ранні виходи, це ... ну в загальному капець. А тут ще повз нас безперервно хтось йде вгору. Ну, загалом, вийшли ми в 3 години ночі. І майже всіх обігнали, не зважаючи на те, що деякі по дорозі обіцяли от-от знепритомніти. Я їй, щоправда, чесно сказав, що дівчині в чоловічій компанії, та ще й у темряві, я б втрачати свідомість не радив. Трохи злукавив, про стан і свідомість чоловіків не нагадав. Але спрацювало, свідомість не втрачала. У темряві ми пройшли скельну частина маршруту –вона являє собою добре набиту стежку, що йде за місцями досить крутих скельних ділянок. Так ми й вийшли до початку льодовика.

Тут відігріли трохи ноги, взули кішки, зв'язалися і в зв'язках почали рух по льодовику. Пройшовши невелику ділянку тріщин і рівну ділянку льодовика, підійшли до сніжно-льодового зльоту. Зліт не довгий, близько 120 метрів, але досить крутий. У верхній своїй частині він ймовірно до 50 градусів.

Потім невеликий гребінь (60 метрів) виводить на вершину. Маршрут дуже популярний, багато зовсім не підготовлених людей. Було дуже смішно спостерігати, як шерп піднімав літню японку. Він її підсаджував плечем під попу і швидко пересував затискач. А вона, навіть повискувала, як стверджувала Світлана, від страху. Загалом, ми всі потихеньку зібралися в районі вершини.

Сфотографувалися з різними красивими прапорами (ті, які шерпи не потягли). В черговий раз переконалися, що на такій висоті, де низ, де верх, вже не розібрати та почали спуск.

На задньому плані добре видно верхню частину маршруту. Навесні льоду буває більше і маршрут виходить трохи складнішим.

Навесні 2011 він виглядав так:

А ще через декілька днів ми вилітали з Лукли та нам зовсім не було страшно.

Як завжди, хотілося б подякувати Red Point за надане спорядження. І побажати всім «хоч опудалом, хоч тушкою», а все-таки вириватися в гори.

Автор: Володимир Хітріков